25 березня 1999 р. В’ячеслав Чорновіл загинув за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Трагедія сталася на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль-Золотоноша. Автомобіль Чорновола врізався у «КамАЗ» з причепом, який розвертався посеред шосе. В. Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули на місці, прес-секретар лідера НРУ Дмитро Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. Самі обставини смерті досить загадкові: видимість у той день була нормальна, отже водій Чорновола повинен був побачити вантажівку, що стояла посеред дороги. Але чомусь не помітив…

      

       Саме ці і ряд інших питань піднімалися на зустрічі студентів і викладачів історичного факультету УДПУ імені Павла Тичини з директором Вільхівецької садиби-музею Стрижиуса Василя Васильовича, що на  Звенигородщині, де проживала сім’я Чорновола Максима Йосиповича і Килини Харитонівни (його батьків) у 60-ті рр. «червоного» століття. У Вільхівецькій школі В’ячеслав отримав у 1965 р. золоту медаль (у тому році їх отримали у районі лише 6 учнів) і поїхав навчатися до університету імені Тараса Шевченка на філологічний факультет, пізніше – журналістики, шукати правду.

       Василь Васильович досить детально і цікаво розповів про роки навчання і шлях до усвідомлення ідей Незалежності В’ячеслава Чорновола, ступені його державотворчого подвигу в ім’я України, і торкнувся трагічної розв’язки 19-ти річної давнини під Борисполем, яка перервала політ людини, що поклала своє життя на плаху служіння Істині.

 

ІСТОРИЧНА СПРАВКА

      В’ячеслав Максимович Чорновіл (24 грудня 1937 — 25 березня 1999 рр.) — український політик, публіцист, літературний критик, діяч руху опору проти зросійщення національної дискримінації українського народу, політичний в'язень СРСР. Провідник українського національно-визвольного руху кінця 80-х — 90-х рр. ХХ ст.; Герой України (2000 р., посмертно). Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975 р.). Ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.

   Разом із іншими видатними діячами започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». Член Української Гельсінської групи. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаґанду» (1967–1969 рр., 1972–1979 рр., 1980–1988 рр.). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років. У 1990-1992 рр. — голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990 р.

             Кандидат у Президенти України на виборах 1991 р. (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27 %). З 1992 р. і до смерті — голова Народного Руху України. З жовтня 1991 р. — Гетьман українського козацтва. З 1995 р. член української делегації у Парламентській Асамблеї Ради Європи.