Сьогодні історичний факультет УДПУ імені Павла Тичини відвідали гості, які були причетні до таємничих і героїчних сторінок нашого краю – творення видавничого органу Уманської організації РУХу, якою була газета «Червона калина». Перший засів видання датований жовтнем 1989 р. У 2004 р. газета отримала назву «Вулик», який продовжує виходити у світ і сьогодні, коли за вікном уже 28 рік нашої Незалежності, за яку на фронтах першої у ХХІ столітті російсько-української війни віддали своє життя більше десяти тисяч патріотів. Серед них 14 воїнів з нашого міста. Різного віку і від різних поколінь. Найменшому було 22 роки, найстаршому в два рази більше. Але їх об’єднувало одне – любов до України, до її єдності і нездоланності. Саме такі краплини народної героїки і мудрості збирає сьогодні «Вулик», а всі його автори, як ті бджілки намагаються донести, неспокійним за долю України душам, неперевершені намагання багатостраждального народу бути вільними, як того воліли мільйони наших славних предків. Мабуть у цьому і є найсвятіша місія живущих нині поколінь і їх вдячність за подвиг на полі брані своїх земляків.
Саме на такій патріотичній ноті і розпочав зустріч з тими, хто творив «Червону калину» у кінці 80-рр. минулого століття, декан історичного факультету, професор, Заслужений працівник освіти України, Анатолій Карасевич. На зустріч були запрошені студенти різних курсів факультету. Гостей представляли – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України, Богдан Чорномаз, один з очільників Уманської організації РУХу і газети «Червона калина»; Надія Тульчинська, історик, науковий співробітник Уманського краєзнавчого музею; Василь Кулинич, активіст національно-визвольного руху на Уманщині; Василь Капкан, учасник руху за незалежність України і Литви, член «Саюдісу» (лит. Sąjūdis, тобто, зрушення, рух — литовський громадсько-політичний рух, який наприкінці 1980-х рр. визначав процес відновлення незалежності Литви. Лідер — Вітаутас Ландсберґіс).
Очільники «Червоної калини» звернули увагу аудиторії до тих часів, коли Незалежність стукала у вікно українському народу. Потрібно було думати про об’єднання однодумців для захисту національних цінностей і традицій, того що є основою існування всякого народу, якщо він спроможний заявити про себе саме так. Богдан Данилович зупинився на історичних і політичних передумовах необхідності газети. Надія Тульчинська розповіла присутнім як і у яких умовах підбиралися, друкувалися матеріали і формувалися окремі номери газети. Потім вони передавалися кур’єрами у Литву, де їх друкуванням займався Василь Капкан. А після цього уже кур’єри передавали тисячні тиражі на Уманщину через Київ, Тернопіль і інші міста України. Не дивлячись на Горбачовську Перебудову процес підготовки матеріалів і кур’єрська практика в обидва боки були під пильним оком КДБ і тому передбачали, у разі провалу, різні кримінальні покарання. Але, за винятком лише п’ятого засіву, всі номери видання знайшли свого читача. Цікавим був виступ Василя Капкана, який розповів про умови друкування номерів на території Литви. Він торкнувся історії боротьби Литви за свою незалежність, формуванню дружніх стосунків двох народів, їх боротьби за цілісність і волю. А Василь Кулинич зупинився на прикладах із кур’єрської практики і сьогоднішньої ситуації на Сході України.
Всі присутні віддали дань загиблим за нашу Незалежність Хвилиною Мовчання.
СЛАВА УКРАЇНІ!