uken

Блог декана

изображение viber 2020 05 01 10 33 30

ВЕЛЬМИШАНОВНІ  ДРУЗІ  І  КОЛЕГИ!

ДОРОГІ  СТУДЕНТИ  ТА  АСПІРАНТИ!

Ось уже майже промайнув ще один навчальний рік – рік наших найкращих сподівань і надій. Багато здійснено благородних справ в ім’я слави і гордості нашої Альма матер. І сьогодні напередодні найпочеснішої дати в її житті – 90-річчя УДПУ імені Павла Тичини, я хочу привітати вас, вельмишановна громадо, із нашим славним ювілеєм. Майже століття наш університет розвиває українську національну школу, сприяє розвитку освіти і науки України.

Нині, у ці поминальні дні, згадайте всіх тих, які не покладаючи рук, відали своє серце і благородну душу в ім’я нашої Альма матер. Вічна їм пам'ять і низький уклін від багатотисячної університетської громади, викладацького корпусу і студентства.

Травень 2020 р. не буде схожим на попередні роки тому, що тяжкі дні переживає Україна. На Сході продовжується російсько-українська війна, вмирають воїни доблесті і слави за наші миротворчі ідеї, Свободу і державну єдність, а нестабільності в суспільстві сприяє ще й спалах коронавірусної хвороби, що почався у грудні 2019 р.

Шановна громадо історичного факультету! Кому, як не нам з Вами, знати, що уже не вперше в історії народ український об’єднується у скрутні часи. І перемагає. Отож я закликаю Вас як елітну спільноту України до єдності і взаємної підтримки. Цього вимагає час і об’єм всіх тих завдань, які ставить керівництво держави перед колективом – успішне завершення 2019 – 2020 навчального року, проведення на рівні вимог часу вступної компанії 2020 – 2021 рр., а найголовніше – збереження фізичного і морального здоров’я нації. У цьому сила і непереможність України!

Ми схиляємо вдячно голови перед воїнами-захисниками української Незалежності, волонтерськими та громадськими об’єднаннями, лікарями-патріотами, дивовижними особистостями, які героїчно борються з хворобою віку день і ніч в лікарняних палатах. Всім їм миру, здоров’я і добра!

А колективу факультету я бажаю душевного тепла, мудрості, професійного розуміння і козацького здоров’я. І обов’язково до всього сказаного – миру вам, дорога громадо історичного факультету, в кожну українську сім’ю!!!  

СЛАВА УКРАЇНІ!!!

 

Віртуальний тур

tUDPU

Наші переваги:

- Сучасна якісна історична освіта;

- Практика у складі академічної археологічної експедиції;

- Педагогічна практика у кращих методистів шкіл м. Умані;

- Участь у міжнародних програмах навчання за кордоном;

- Навчання на військовій кафедрі;

- Аспірантура з «Історії та археології»;

- Докторантура з «Історії та археології»;

- Найнижчі в регіоні ціни за контрактну форму навчання

50

ОСТАННЯ ДОРОГА ВЕЛИКОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА

«Винесли гроб, поклали на козацький віз,

накрили червоною китайкою.

Замість волів впрігся люд хрещений,

і повезли, як слід, діти свого батька,

що повернувся з далекого краю до свого дому».

Григорій Честахівський 

                           

У червні 1859 р. в Україну (а він не бачив її вже 12 років) повернувся Тарас Шевченко. Він відвідав свого хорошого товариша Михайла Максимовича — першого ректора Київського університету, який жив на хуторі неподалік Канева на лівому березі Дніпра. В тиші Михайлової гори Тарас Шевченко часто сидів під п'ятисотлітнім дубом, який зберігся до сьогодні і називається «дубом Шевченка» (студентам історичного факультету це історичне місце знайоме). Саме звідти великий Кобзар милувався канівськими горами. Відвідав Шевченко міста та села повіту: Пекарі, Луку, Межиріччя. Намалював майже останні свої пейзажі – «Коло Канева», «В Межиріччі».

unnamed

Поет мріяв поселитися на одній з канівських гір. Тут, сподівався Шевченко, залишать його усі недуги, які все частіше приходили до українського патріота після багаторічного поневіряння у засланні. Тарас Григорович навіть намалював кілька проектів майбутньої своєї хати з широкою світлицею, а разом з управителем поміщика Парчевського i землеміром на високому березі Дніпра знайшов особисто казкову ділянку під неї. Нині відомо 2 фасади, п'ять схематичних планів хати та один – комори. Всі написані Шевченком власноруч. Але мрії про одужання та придбання землі не здійснилися. Після повернення у маєток Максимовича Шевченка втретє заарештувала царська охранка, а після кількаразових допитів поета зобов'язали повернутися до Петербурга. 10 березня1861 р. Шевченко помер. В кількох своїх останніх поезіях поет згадував свою нездійсненну мрію поселитися на березі Дніпра.

unnamed 1

На кошти друзів 13 березня Шевченка поховали спочатку на Смоленському кладовищі у Петербурзі біля Церкви Смоленської ікони Божої Матері. Але ще у день смерті поета його друзі — художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські — вирішили виконати волю поета і поховати його в Україні. Михайло Лазаревський звернувся до петербурзького військового генерал-губернатора з проханням видати дозвіл на перевезення тіла Шевченка з Петербурга в Україну.

10

Це́рква Різдва́ Христо́вого — православна церква в історичній місцевості Поділ у Києві

 У квітні необхідні папери були підписані і один з найвідоміших українських синів вирушив у свою останню путь. Супроводжували труну Олександр Лазаревський і Григорій Честахівський. 27 квітня вони прибули до Москви, де домовину Шевченка встановили в Тихонівській церкві. Далі в Україну труну везли кіньми.

18 травня прах Шевченка було доправлено до Києва. На київському ланцюговому мосту труну до самої церкви Різдва Христового на Подолі (Поштова площа) несли студенти Київського університету.

unnamed 3

Домовина перебувала у церкві до 20 травня, а вранці на руках її понесли до пароплава «Кременчук», який і взяв курс на Канів. Весняні води близько підступили до міста, тому пароплав причалив на невеличкому острівці за 200—300 м від твердого берега, але жоден з рибальських човнів не міг витримати ваги домовини. Не можна було і перенести її на руках бродом. Тоді запрягли дві пари волів у воза і по мілкому перевезли труну на суху землю. Багатолюдним ходом рушили до Успенського собору мешканці Канева, передмість та навколишніх сіл.

11

Успенський собор у Каневі

 Там домовину поета залишили для прощання на два дні, а 22 травня протоієрей канівського собору Гнат Мацкевич відслужив заупокійну літургію i виголосив надгробне слово, яке завершувалось пророчими словами:

«Благовій же до граду нашого, Україно: в нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на одній з найвищих гір Дніпрових, як на горі Голгофі, подібно Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть і по цю, i по ту сторону Дніпра».

unnamed 5

На панахиду зібралися тисячі людей з навколишніх міст і сіл. Тут же, на при церковному цвинтарі, хотіли й поховати поета. Але його друзі наполягли на Чернечій горі, біля якої Шевченко хотів поставити хату. Яму викопали, за словами Григорія Честахівського, студенти Київського університету, брати й родичі покійного та деякі селяни, що знали поета за життя під час його попередніх приїздів до України. Солдати-муляри з канівського гарнізону змурували склеп.

12

Селяни копають могилу Тарасу Шевченку на Чернечій горі біля Канева, 1861

 Замість коней у воза, на якому стояла труна, запряглися люди і ярами, горами, лісами повезли Шевченка до місця поховання. На гору труну знову понесли на руках. 22 травня прах Шевченка поховали — у місці, яке відповідало його знаменитому «Заповіту» («…поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій, щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий»).

13

Пам'ятник-хрест з могили Шевченка

За сценарієм патріотичного виховання історичний факультет традиційно мав бути біля Тараса 22 травня на Чернечій горі. І лише карантинний стан у державі через прояви коронавірусної хвороби стримав наміри вдячних земляків. Але ми обов’язково ще не раз приїдемо на це святе місце українців і народів планети, щоб до рідної землі поета і патріота вклонитися Великому Кобзарю від історичної Уманщини!

 

ТАРАСОВІ ДІТИ

Посадіть, Ви, калину на те місце почесне,

Де Дніпро до Тараса в водах віщих прибіг.

Нехай слава козацька в душах наших воскресне,

Щоб Кобзар її звідти знов побачити зміг.

Історичному плину береги хай всміхнуться,

І згадає Ревучий чайки й шаблі в руках.

І на кручах казкових отамани проснуться,

І сльоза за Вкраїну затремтить в їх очах.

А в калиновім цвіті покоління вже нові,

Кобзареві приходять, як вже звикли на звіт.

І несуть, як до батька, квіти в дань Тарасові,

Від людей України найпалкіший привіт.

Як вогонь полум’яний та калина на кручі,

Ніби пам'ять і дійсність як святий моноліт.

І приборкана мудрість в своїх крилах могучих,

Молить в неба спинити до землі зірок хід.

Може хтось збережеться ще у цім зіркопаді,

І прийде до Тараса, як батьки вчили нас.

            І проснеться знов правда в березневім  параді,       

                   Коли ти, наша Совість, взяв білет до небес.                      

Збірка «Шлях» - Анатолій Карасевич