День пам’яті жертв голодоморів щорічно вшановується на державному рівні у четверту суботу листопада. Делегація історичного факультету вшанувала пам'ять невинно убієнних біля Пам’ятного знаку жертвам політичних репресій на старому Міщанському кладовищі.

Щороку Український інститут національної пам’яті пропонує спеціальну тему Дня для підкреслення певного аспекту трагедії Голодомору 1932–1933 рр. Цього року вона покликана нагадати, що до збереження пам'яті про Голодомор може долучитися кожен, наприклад, записавши спогади ще живих очевидців геноциду або передавши до музею сімейні артефакти, що збереглися з того часу. Гасло кампанії - «Збережи пам'ять. Збережи правду».

Декан історичного факультету професор Анатолій Карасевич розповів про спогади своєї родини за Голодомор.

Моя мама народилася 25 червня 1925 р. у селі Смільченцях Звенигородського району на той час Київської (нині Черкаської) області. На весні 1933 р. її батьки, а мої бабця з дідом, як середняки, відмовилися вступити у колективне сільське господарство, що означало на той час – саботаж сталінської ідеї добровільного творення колгоспів. У них було забрано все, що могло забезпечити їх фізичне виживання і залишили помирати з дітьми у пустій селянській хаті. Селян, які любили і вміли вирощувати хліб, згідно більшовицької термінології, нарекли куркулями. Більшовикам потрібно було накопичити матеріальну базу на селі, щоб потім обкрасти і закопати в святу землю мільйони невинних селянських душ, будівничих світлого комуністичного майбутнього, яке їм гарантували кати на цвинтарі. Ідея колгоспного будівництва – це злочинно продуманий Сталіном і його бісівським оточенням черговий спалах Громадянської війни на селі, яка жорстоко розділила долі і сім’ї родин, внесла ворожнечу у селянське життя. Так, рідний дід моєї мами розкуркулював її батьків і залишив рідного брата помирати у голодній хаті. А коли вони померли, побоявся взяти її до себе, бо то була куркульська дочка. 

Сьогодні я знову згадав 70-ті роки минулого століття, коли навчався у Київському університеті і періодично відвідував батьків у рідному селі. Приходив і він, дід Арсеній, той хто був причетний до колгоспного будівництва і знищення односельчан. Сидів на покуті і розповідав про все. А ось про свою участь у злочинах мовчав. Лише коли його не стало мама розповіла про його злочинну роль у «відбудові села» у страшних 30-их. Вона боялася про це повідомити раніше, щоб не спровокувати внуків замордованих голодомором до конфліктних ситуацій. Я її вдячний за те мовчання, моєї мудрої мами, у часи «розвинутого соціалізму», бо по собі знаю не був впевнений, що пробачив би йому люту смерть її батьків. Та ще й убієнного  рідного його брата, а мого діда Данила і бабцю Явдоху.

Історичний факультет закликає долучитися до акції «Запали свічку пам‘яті» сьогодні, 28 листопада, о 16:00