21 лютого 2014 р. офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Того дня на Майдані відбулося прощання із загиблими повстанцями, яких у жалобних промовах назвали «Небесною Сотнею», а під час прощання із загиблими лунала пісня «Плине кача…», яка стала українським народним реквіємом.
Сумний список Небесної Сотні відкрився 22 січня 2014 р., коли від вогнепальних поранень під час сутичок у центрі столиці загинули активісти Майдану Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Того ж дня у лісі під Києвом було знайдено тіло зі слідами тортур активіста Юрія Вербицького. До 18 лютого 2014 р. вже налічувалось 9 загиблих. З 18 по 21 лютого на Майдані загинуло найбільше людей – 84 герої, після 21 лютого – ще 18.
Окрім українців, жертвами режиму Януковича стали білоруси, вірмени та грузини. Усі вони увійшли до меморіалу борців за українську Незалежність – до Небесної Сотні. 104-м активістам Небесної Сотні, які загинули на Майдані, Президент України Петро Порошенко посмертно присвоїв звання Героїв України, а троє іноземців (громадянин Білорусі Михайло Жизневський, Грузії – Зураб Хурція і Давид Кіпіані) посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні.
Пам'ятний День Героїв Небесної Сотні відзначається 20 лютого. Його встановлено указом Президента України Петра Порошенка № 69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні» від 11 лютого 2015 р. «з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 р. — лютий 2014 р.), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України».
24 лютого 2014 р. Верховна рада України прийняла постанову № 4213 «Про вшанування учасників збройних конфліктів під час мирних акцій протесту». Документ доручав наступному Президентові України присвоїти звання «Герой України» полеглим під час збройних конфліктів упродовж листопада 2013 р. — лютого 2014 р. в Україні. Авторами законопроєкту виступили депутати від партії ВО «Свобода» Ірина Фаріон, Ігор Сабій та Анатолій Вітів. Проєкт підтримали 342 депутати, серед яких були й депутати від опозиційних до сил Майдану партій.
3 березня до Закону були внесені зміни, що передбачали нагородження також і смертельно поранених на Майдані, на думку автора проєкту, депутата від партії «Батьківщина» Віталія Немілостівого, через те, що з моменту прийняття попередньою постанови ще кілька важко поранених померли в лікарнях. За відповідне рішення проголосували 255 нардепів.
Виконувач обов'язків президента О. Турчинов не міг видати указ про нагородження, оскільки згідно зі статтею 112 Конституції України виконувач обов'язків Президента України не має повноважень нагороджувати державними нагородами.
Хоча наступного Президента України — Петра Порошенка, було інавгуровано 7 червня 2014 р., впродовж більш ніж 5 місяців, постанова Верховної Ради України залишалася президентом не виконаною. Ця обставина викликала обурення громадськості під час покладання Петром Порошенком квітів до пам'ятного хресту загиблим на вулиці Інститутській вранці 21 листопада з нагоди річниці від початку Революції гідності.
Цього ж дня Петро Порошенко підписав указ № 890, згідно з яким «За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності» звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) було присуджено 99 особам. 20 лютого 2015 р. звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) було присвоєно ще 5 особам.
Героями Небесної Сотні стали 107 загиблих. Вони різні за віком, статтю, освітою, з різних куточків України та з-за кордону. Серед них були успішні підприємці й пенсіонери. Найстаршому – Іванові про Наконечному – виповнилося 82 роки, а наймолодшому – Назарієві Войтовичу – лише 17.
Святою традицією стало на історичному факультеті УДПУ імені Павла Тичини виказувати слова вдячності тим, хто навіки залишився на Майданах Гідності в боротьбі за нашу Незалежність. І сьогодні, в символічномі місці факультету, лабораторії «Відродження нації», зібралися для участі у круглому столі всі ті, хто не спокійний до подій, які пережив наш народ і все прогресивне людство у буремні дні Революції Гідності, в кого завжди болить душа тоді, коли неспокій в нашій Україні.
В честь вшанування Героїв Небесної Сотні була присвячена виставка друкованих праць і інформаційних матеріалів з якою ознайомив присутніх, на початку дійства, декан факультету, професор Анатолій Карасевич.
Він запросив присутніх віддати дань вдячності всім, хто віддав життя на Майдані у той буремний час і воїнам, хто захищав опісля святу українську землю і залишився навіки у історичній пам’яті поколінь в боротьбі за Незалежність. Всіх запросили до символічної Хвилини Мовчання. Урочисто були запалені свічки у честь загиблих.
А традиційне дійство відкрила заступник декана з виховної роботи, кандидат історичних наук, Альона Шмалюк. Вона наголосила на історичній значимості звернення до революційних подій 2013-14 рр. у національному і патріотичному вихованні, формуванні політичної культури українців. Після огляду тематичного документального фільму, знову до слова запросили Анатолія Карасевича.
Декан акцентував увагу у повідомленні на причинах початку Революції Гідності. Зупинився на масових вбивствах учасників Майдану силовиками і залишив надію присутнім, виходячи із заяв керівництва держави, що у цьому році будуть названі злочинці, які стріляли в українців і головне – хто давав наказ вбивати героїв і які мотиви він переслідував при цьому.
Своїми враженнями поділився учасник подій на Майдані у грудні 2013 р., командир загону Самооборони у м. Умані, кандидат політичних наук, доцент, Ярослав Балановський. Присутні разом з ним побували на барикадах вулиці Грушевського і в чергове пережили символічні хвилини нашої героїчної історії боротьби за свободу.
А потім до слова запросили студентів історичного факультету, ветеранів російсько-української війни. На круглому столі були присутні - Володимир Кривіцький, студент четвертого курсу, а там - командир розвідвзводу, позивний «Рекс», який перебував на фронті у Луганській області більше двох років. Кілька поранень, місяці реабілітації в госпиталях. Він розповів присутнім про свої фронтові будні. Акцентував увагу на відповідальності командира і його дії у не традиційній обстановці, а у ворожому тилу, за своїх солдат-побратимів.
Поділився своїми враженнями учасник подій під Дебальцове у лютому 2015 р. піхотинець-розвідник Олександр Кудрицький, студент четвертого курсу. «Серце болить за тих, хто залишився у тому котлі. Дякуючи Богу, я особисто допоміг кільком вибратися з тої січі. А де-хто виповзали з того плацдарму кілька днів». Їх діалог підтримав Сергій Губар, колишній піхотинець, 28 бригади, а нині студент третього курсу.
На закінчення дійства Анатолій Карасевич запросив всіх учасників круглого столу до колективної фотографії для музею університету і історії факультету.
ШЛЯХ
Знов зібралися всі і Небесних згадали,
Принагідно засвідчили – ким були до війни.
І на паперті слави роси сліз в слід упали,
В шлях Вкраїни до правди із не їх вже весни.
Така наша історія - їх мільйони в державі,
Що в житті не вклонялися уже звиклій брехні.
Їх душа всіх покликала на Майдан в балаклаві,
Щоб з’явитись пізніше у гібридній з сусідом війні.
Потім будуть окопи, перші битви і втрати.
Помиратимуть друзі за майбутність ідей.
І піде він по полю, щоб в майбутньому стати,
В стрій достойний Вкраїни за святий Колізей.
Хтось відтворить у спомині їхню стежку до повені,
Як любили дивитися вслід летючих світил.
Як вслухались в зміст істини - всім схотілося нині,
Щоби воїнству з гідністю там вклонився ковил.
Щоб згадали в майбутньому їхній слід в тім поході,
Що лишився, як символ вже в прощенному злі.
Свято вірю з роками в суверенному мирному Сході,
Мудрість всіх їх згадає на єдиній Вкраїни землі.
ДОРОГА ЖИТТЯ
Одні втрачають дане Богом на життя свого дорозі,
Пручаються в ходьбі, воюють з злом, так і живуть.
А інші залишаються німими у трагічній театральній позі,
І поступово слід у слід тягар свій в стан рабів несуть.
Ніхто в процес цей не доповнить більше стриму -
Коли душа знекровлена життям збентежена мовчить.
І люди тихо йдуть по принципу - своє туди нестиму,
І головне, що одночасно цю ходьбу нікому не спинить.
Вдивляюся у стрій приречених й покірних чужій волі,
І якось неспокійно відчуваю свого серця перестук.
Рабів йде натовп десь розтоптаний на життя полі,
Всі примирились і не чути їх спасенний душі звук.
То, як же так? - Душа кричала. - Невже всі до Бога?
А як же темінь, де нас бидлом у століттях нарекли.
Там залишилася у небуття убога всім німим дорога,
А як же інші, ті, якими предки свою гідність пронесли?
То крик був відчаю, мабуть почули, натовп порідішав,
Хтось повернув назад, інший в задумі край дороги сів.
І купол неба всім зірки за крок, що в мудрість, порозвішав,
В подяку істині, що світ любові вже на квоту подобрів.
БОЖЕ, ПОМОЖИ
Боже! Як зробити світ цей більш мудрішим?
Знищить злий весь умисел на користь теплоти.
Непотрібно нам чужого – нам свого б тепла побільше,
Щоби в ногу з світом правди свою істину нести.
Щоби мати змогла в мирі гідно стрітить свого сина,
А він роду поклонився, як в нас личить, у віках.
Щоб красу душі народу - благодаті та іскрина,
Як світлина в долі Нації і Свободи хист в руках.
Як вбоялися всі люди за майбутні перегони,
Як в Кремлі нам намагались пояснити сенс життя,
Як мільйонний стрій прогнали через тюрми і крізь зони,
Щоб рабами нас зробити й ввести Кодекс каяття.
Ми не бачили причини – де їм каятись повинні?
Може перші не були Ми в давнину у місті Град?
Чи на чайках крізь Евксінське, ще коли московські злидні,
Жили в хащах, як ті звірі – Ми вже мали Зорепад.
Боже, милостивий наший! Ти, як самий наймудріший!
Підкажи, як жить народу, що пішов на святу січ?
Щоб не сивіли матусі і не зміг вже нехрист більше,
Вбити мудрість українську і у землю святу спіч.
Зведи в Праведне всіх поле - розкажи усьому світу,
Що народу України вік в своїх світанках жить.
Ми довели всьому люду, що всі варті жить без гніту,
Будем спільність формувати, що до мудрості зорить.
ПОСЛАНЦІ ТЕПЛА…
Я запитав сьогодні вранці у лелека -
Коли летиш на Схід, чи, може, зазимуєш в нас?
А він, крізь сльози мовив - я в путі далекім,
Вертатись буду знову в наш Донбас.
Пробач, що не провів тебе я у дорогу,
Не спорядив, як свого брата в найсвятішу путь.
Бо той, хто народився в Україні, най останню змогу,
Завжди повинен в дім свій рідний повернуть.
І ти лети додому, як провісник слави і надії плоті,
Мого народу на оплаканій століттями землі.
Щоб у своєму символічному до єдності польоті,
Ти правду завжди зміг різнити від брехні на тлі.
Махнув крилом мені пернатий й поспішив до рою.
Повів вожак дітей своїх на український Схід.
Я біля їх гнізда, на роздоріжжі, у думках простою,
Щоб дань віддати у дорогу в їх святий похід.
ДОЛЯ НЕБЕСНИХ
Дивлюсь на календар я – вже і травень на порозі,
Розкішне сонце у трояндах до життя мудрість кличе.
І одинокий птаха підозріло, ніби втомлений в дорозі,
Мені, на мові їх пташиній, щось про своє курличе.
Я зрозумів його - сьогодні птаха був один,
Живий десь ключ він розгубив на фронті серед світу.
Мені ще і сьогодні бачиться на Сході їхній клин,
Що кожен рік весною прилітав до Умані для звіту.
Приніс пернатий стрим в миттєвість мого я,
А з ним неспокій в хату, бо горіла наша Україна.
І те, що в нас боліло кожен день на Сході і здаля,
Вже в іншім ракурсі нам бачилась страшна уся Руїна.
Тому і неспокійно птаху стало, бо бував він на війні,
Де втратив добру половину клину у боях Небесних.
Він так надіявся, що прийдуть в Україну світлі дні,
Тоді на Сході ключ його пернатих знов воскресне.
А я троянди виростив в знак того дня для них усіх,
Щоб привітати знов пташиний спів у нашім роді.
Я буду їх чекати кожен день пернатих і завжди своїх,
Що загубились тимчасово у державі десь на Сході.
Анатолій Карасевич
збірки «Філософія війни», «Шлях», «Хто ми?».