Це не просто відтворити державницьку позицію борця за нашу святу Незалежність, якщо не знаєш біографію родових витоків і суть геополітичних вимірів минувшини червоного століття. Тієі сутті, яка сформувала його позицію, його особисте бачення тих повсякденних проблем формування нашої державності, коли на паперті боротьби стояло питання – бути чи не бути самостійній державі Україна.
Богдану Даниловичу Чорномазу життя і доля подарувала ту чарівну мить пізнати ціну і сутність Незалежності ще в дитячі і юнацькі роки. Бо народився він на Тернопільщині у мальовничому селі Стегніківці у сім’ї, де батьки не лишень одягали дітей у вишиванки, але й прививали любов до українського ще у дошкільному віці. То було вивчення українських пісень і вітчизняної історії, українських звичаїв, обрядів і традицій, української мови у дусі непокори і супротиву загарбникам. За що неодноразово потерпали від енкаведистів, гарнізони яких були розташовані у середині ХХ ст. майже у кожному селі Західних областей України. Ловили бандерівців і конфіскували їхні речі. Надовго запам’ятав малий Богдан епізод, коли «миршавий москаль виривав у нього з рук вишиту подушку, як речовий доказ належності до бандерівської сім’ї».
А у 1967 р. Богдан переїхав у місто Умань. Він знайомиться з членами літературно-поетичного об’єднання - Миколою Коломійцем, Людмилою Ткач, а невдовзі налагоджує добрі стосунки з Надією Суровцовою, Ольгою Діденко та Василем Стефановичем. Там він глибше пізнає і вивчає українську культурну спадщину історичної Уманщини і України в цілому. Мабуть саме тоді, розповідав пізніше Богдан Данилович, з’являється думка стати українським істориком. Але то стане реальністю пізніше, бо попереду була служба у армії на Далекому Сході, пізнання всіх несподіванок від статутної русифікації до прославляння «великого російського народу». Як у тій пісні, які співала в Приморському краї рота солдат, на сто відсотків сформована з українців: «Росія родіна моя, как дорога ти для солдата, родная руская земля».
А вже у 1970 р. Богдан Данилович Чорномаз студент Уманського сільськогосподарського інституту. Знову відновилися зв’язки з представниками українського дисидентського руху. Це були Кузьма Матвіюк, Роман Дашкевич, Леонід Плющ та багато інших, які у майбутньому стануть відомими у середовищі української інтелігенції.
Це не сподобалося комуністичній владі і у 1972 р., на третьому курсі, студент Богдан Чорномаз був заарештований. Причому – напередодні весілля. Звинуваченням, яке прозвучало, нікого не здивуєш у часи владарювання Леоніда Брежнєва – «Антирадянська діяльність і пропаганда українського буржуазного націоналізму». Нареченій – Тетяні Олександрівні Литвиненко і гостям, які уже прибували на весілля «чемно» повідомили, що її майбутній чоловік, їх товариш, знаходиться у лікарні, бо потрапив у автокатастрофу. А вже пізніше кагебісти запропонували їй відмовитися від шлюбу, бо цей крок нашкодить її кар’єрному росту. І лишень у 1974 р. шлюб було зареєстровано уже під час перебування у таборі у Пермській області, так званої 36 зони. Це та зона, де нелюди знищили Василя Стуса і Юрія Литвина. Тому серед люду, що її «протоптав», вона отримала назву «Зона смерті». Саме там Богдан Данилович познайомився з літератором Євгеном Сверстюком, лікарем Олесем Сергієнко, музикантом Грицем Герчаком, поетом Олексою Різників. А ще з Левком Лук’яненком. Хіба міг тоді в’язень «Зони смерті» подумати, що наступить той день і Левко Лук’яненко побуває у статусі почесного гостя на історичному факультеті УДПУ імені Павла Тичини? Мабуть ні, тому що до того відомого факультетського свята ще залишалося майже півстоліття!!!
Але наступив 1975 рік – час завершення відбування ув’язнення. Проте комуністична влада нагородила звільненого в’язня «чорним квитком». Богдану заборонялося здобувати вищу освіту, а працювати лише на «чорних роботах». І так протягом 15 років. Аж поки не розпочалася перебудова. Саме цю «Перебудову» він і використав в українському розумінні. Богдан Данилович поступово набуває статусу державотворця і політика. Він брав участь у творенні структур Гельсінської спілки, був членом Оргкомітету Установчого з’їзду Народного руху України, пізніше був обраний членом центрального проводу НРУ. У 1992 р. обраний головою Черкаської обласної організації НРУ. У 1997 р. закінчив історичний факультет Львівського університету імені Івана Франка.
У 2005 р. захистив дисертацію і прийшов на посаду доцента до УДПУ імені Павла Тичини на історичний факультет, який тільки було відкрито. Сотні студентів - майбутніх вчителів української школи нині вдячні Богдану Даниловичу за його патріотичну позицію у боротьбі за нашу Незалежність. Низка написаних на національно-патріотичну тематику книг і статей! Він навчав їх любити Україну і бути незламними, як їх героїчні предки. Нині уже його учні пройшли майданами Революції Гідності, були добровольцями у тих батальйонах, які першими стали на дорозі окупантів на українському Сході сьогодні. Дякуючи своєму вчителю вони здобули статус непереможених. Як і їх духовний наставник Чорномаз Богдан Данилович, згідно відзнаки Президента України «Хрест Івана Мазепи» – «За заслуги перед Українським народом».
ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ, ВАМ, ШАНОВНИЙ БОГДАНЕ ДАНИЛОВИЧУ!!!