Поки політики вирішують, як ніби у нас інших проблем немає в Україні, бути чи не бути 8-му Березню Жіночим святом, чоловіча громада історичного факультету УДПУ імені Павла Тичини, від всього Серця і Душі, вітає Вас, наших дорогих і коханих – все жіноцтво факультету і університету з святом чеканного і найсолодшого дня у Вашій Весні! Бо від цього залежить якими Ви зустрінете Ваше Літо!

Нам хочеться, щоб хоч один день у цьому неспокійному на вибрики світі, був класичним матріархатом. А той, хто цього не хоче, нехай придумує у своїй збідненій духовності черговий акт проти жінки, матері, коханої. Мені здається, що така несамовита категоричність впирається не в декомунізацію, а в те, що Він, мабуть, так ніколи по-справжньому і не любив!

А переважна більшість люблячих мужчин буде і сьогодні дарувати квіти і усмішки самим Найдорожчим, складати вірші і оди своїм Єдиним. Бо завдяки Вам - ми ставали Поетами і Справжніми чоловіками.

З святом Вас, дорогі, наші Берегині!

ЖІНОЧНІСТЬ

Мені так хочеться сьогодні обійняти все жіноцтво в світі,

І поклонитись від своєї статі їм, без виключення, всім.

Щоби в теплі усіх мужчин - в його чаруючім різноманітті,

Кохання й долі зичить кращій половині в кожен дім.

Я поцілунки шлю від всіх дітей до мам у рідну хату,

З усього світу їх сузір’я делегую на святий роду поріг.

Бо лиш в любові й діалозі мудрім й на тепло багатім,

Ми Україну збережемо слід від якої крізь серця проліг.

Вклоняюсь вдовам й матерям - їх син лишивсь на Сході,

Віддав життя, щоб в їх жіночість не вмішався більше хам.

Щоб зберегти в майбутнім ще не вбиті почуття в поході,

Як заповіт від внуків в пам'ять славі їх немеркнучій дідам.

Вклоняюсь Україні - самій сокровенній дамі на планеті!

Пишаюся, що народився і живу у ній десятки різних літ.

Я хочу долю бачити її у рівноправній європейській хаті,

Що в мудрім діалозі залишає ідентичний українству слід.

МАТЕРІ – ДОЧКИ

Скрипнула хвіртка крилами болю, як бита птаха,

Тінь попід хату в білій кофтині - плямою ночі.

Мама спитала дочку у сінях від батька стиха,

Чом нещасливо дивляться в душу очі дівочі.

«Мамо рідненька, совість моя ти, боляче мені,

Жити у світі,  де без кохання стежки розмиті.

Може підкажеш серцю моєму своїй дитині,

Що заблукала в мареві прози, де почуття вбиті».

«Доню, голубко, послухай повість, що я прожила,

Прийде кохання в серце до тебе променем сонця.

Просто ти в світі цьому складному ще не любила,

І не зустріла ти свого милого й жданого хлопця.

Доля всміхнеться ти налаштуйся спробуй чекати».

Дочка зігрілась на плечі вірнім і задрімала.

Снилась їй стежка в тепло одіта, як рідна мати,

Що свою дочку у життя зріле в світ споряджала.

ВІЧНІСТЬ

Вже й літо у вікно трояндами духмяними,

Сьогодні вранці простягнуло пелюстки.

І ти знову прийшла і захотілось до нестями.

Як і тоді, в казковий час, торкнутися руки.

Пройтися теплим берегом, що в поцілунках хвилями,

І об’єднавшись з вічністю віддатись забуттю.

Схилитися да ніжності, де ми були щасливими,

І написати реквієм, як символ вічності буттю.  

Як ми любили босими побігти в трави росяні,

І впасти серед вічності у незнайомий світ.

І з того ще тремтливого зібрати перли осені,

Що зігріває душі нам вже добру низку літ.

А потім притулитися, щоб від сердець зігрітеся,

Та ще роси напитися, що від очей струмком.

І знову чути музику, як слід за вічність битися,

А потім в неї вбратися, що в тиші над ставком.

Анатолій Карасевич, збірка «ШЛЯХ»