Поки політики вирішують, як ніби у нас інших проблем немає в Україні, бути чи не бути 8-му Березню Жіночим святом, чоловіча громада історичного факультету УДПУ імені Павла Тичини, від всього Серця і Душі, вітає Вас, наших дорогих і коханих – все жіноцтво факультету і університету з святом чеканного і найсолодшого дня у Вашій Весні! Бо від цього залежить якими Ви зустрінете Ваше Літо!
Нам хочеться, щоб хоч один день у цьому неспокійному на вибрики світі, був класичним матріархатом. А той, хто цього не хоче, нехай придумує у своїй збідненій духовності черговий акт проти жінки, матері, коханої. Мені здається, що така несамовита категоричність впирається не в декомунізацію, а в те, що Він, мабуть, так ніколи по-справжньому і не любив!
А переважна більшість люблячих мужчин буде і сьогодні дарувати квіти і усмішки самим Найдорожчим, складати вірші і оди своїм Єдиним. Бо завдяки Вам - ми ставали Поетами і Справжніми чоловіками.
З святом Вас, дорогі, наші Берегині!
ЖІНОЧНІСТЬ
Мені так хочеться сьогодні обійняти все жіноцтво в світі,
І поклонитись від своєї статі їм, без виключення, всім.
Щоби в теплі усіх мужчин - в його чаруючім різноманітті,
Кохання й долі зичить кращій половині в кожен дім.
Я поцілунки шлю від всіх дітей до мам у рідну хату,
З усього світу їх сузір’я делегую на святий роду поріг.
Бо лиш в любові й діалозі мудрім й на тепло багатім,
Ми Україну збережемо слід від якої крізь серця проліг.
Вклоняюсь вдовам й матерям - їх син лишивсь на Сході,
Віддав життя, щоб в їх жіночість не вмішався більше хам.
Щоб зберегти в майбутнім ще не вбиті почуття в поході,
Як заповіт від внуків в пам'ять славі їх немеркнучій дідам.
Вклоняюсь Україні - самій сокровенній дамі на планеті!
Пишаюся, що народився і живу у ній десятки різних літ.
Я хочу долю бачити її у рівноправній європейській хаті,
Що в мудрім діалозі залишає ідентичний українству слід.
МАТЕРІ – ДОЧКИ
Скрипнула хвіртка крилами болю, як бита птаха,
Тінь попід хату в білій кофтині - плямою ночі.
Мама спитала дочку у сінях від батька стиха,
Чом нещасливо дивляться в душу очі дівочі.
«Мамо рідненька, совість моя ти, боляче мені,
Жити у світі, де без кохання стежки розмиті.
Може підкажеш серцю моєму своїй дитині,
Що заблукала в мареві прози, де почуття вбиті».
«Доню, голубко, послухай повість, що я прожила,
Прийде кохання в серце до тебе променем сонця.
Просто ти в світі цьому складному ще не любила,
І не зустріла ти свого милого й жданого хлопця.
Доля всміхнеться ти налаштуйся спробуй чекати».
Дочка зігрілась на плечі вірнім і задрімала.
Снилась їй стежка в тепло одіта, як рідна мати,
Що свою дочку у життя зріле в світ споряджала.
ВІЧНІСТЬ
Вже й літо у вікно трояндами духмяними,
Сьогодні вранці простягнуло пелюстки.
І ти знову прийшла і захотілось до нестями.
Як і тоді, в казковий час, торкнутися руки.
Пройтися теплим берегом, що в поцілунках хвилями,
І об’єднавшись з вічністю віддатись забуттю.
Схилитися да ніжності, де ми були щасливими,
І написати реквієм, як символ вічності буттю.
Як ми любили босими побігти в трави росяні,
І впасти серед вічності у незнайомий світ.
І з того ще тремтливого зібрати перли осені,
Що зігріває душі нам вже добру низку літ.
А потім притулитися, щоб від сердець зігрітеся,
Та ще роси напитися, що від очей струмком.
І знову чути музику, як слід за вічність битися,
А потім в неї вбратися, що в тиші над ставком.
Анатолій Карасевич, збірка «ШЛЯХ»