16 березня 2019 р. Умань приймала учасників ІV Всеукраїнського фестивалю фронтових пісень, присвячених воїнам, які відстоюють Волю і Незалежність нашої держави на Сході України. Фестиваль приурочений також і Дню українського добровольця, що відзначається щороку 14 березня, вшановуючи мужність і героїзм учасників добровольчих формувань, які ще у 2014 р. рішуче заявили агресорам «Ні!» і не пропустили ворога на інші території України. Тисячі їх залишилися навіки у пам’яті народній. Їх імена і подвиги відроджені у віршах і піснях, кінодрамах і поемах. 

А сьогодні їм – першим героям за нашу святу Незалежність та історичну Цілісність свої серця у написаних піснях і віршах віддавали їх бойові побратими. Приємним і уже традиційним було те, що організацію фестивалю взяла під свою відповідальність міська і районна влада, представники якої вручили нагороди та пам’ятні подарунки авторам і виконавцям фестивальних номерів.

Делегацію історичного факультету УДПУ імені Павла Тичини очолив декан факультету, професор Анатолій Карасевич. У сценарії дійства прозвучали рядки віршів із його поетичної збірки «Філософія війни». Серед нагороджених були і колишні студенти історичного факультету: Шпірко Микола Владиславович – боєць добровольчого українського корпусу «Правий Сектор» п’ятого батальйону «Госпітальєри», житель села Кочубіївка, позивний «Єнот» та Бузиновський Сергій Анатолійович – член громадської організації «Уманська міськрайонна спілка учасників АТО».

Прозвучав Гімн України, і чисельна вдячна аудиторія одночасно опинилася на гіркому подіумі воєнного передка, в гарячих окопах війни, в траурних процесіях поряд із двохсотими і кривавих медсанбатах, де від болю посивіли двадцятилітні наші діти і внуки, вмирали від страшних ран, а завчасно посивілі матусі чекали і чекають нині своє дитя з війни. І страшна логіка неминуче тривожить душу і серце – кому весь цей жах потрібний? І страшно навіть подумати, не говорячи про те, щоб мовити – нашим колишнім «братам»!

Хвилина Мовчання на тлі палаючої свічі, світлин Героїв Уманщини, загиблих у цій гібридній січі. А у залі їх матері і ті, що колись бачили їх живими… І слава з «Молитви»:

України моєї сини!

Матері невмирущих героїв!

Не буває такої ціни,

Як життя твого сина, важкої. 

У програмі фестивалю прозвучали пісні лауреатів попередніх конкурсів Івана Стратієнка, Олександра Ламбурського, Олега Сороки, Руслана Давидовича, Сергія Кононенка, Зіновія Медюха, В’ячеслава Купрієнка, Всеволода Стеблюка, Володимира Семешкіна та Володимира Кияшка.

Особливістю нинішнього фестивалю було те, що Умань побачила на сцені міського Будинку культури вперше уманських виконавців героїчного пісенного епосу. Так, пісню «Журавлі» виконав гурт «Атмосфера» Уманського міського Будинку культури імені Юрія Смолича. Дует «Волошковий дивоцвіт» (ЗОШ № 10) досить пристойно виконав пісню «Патріоти», Тетяна Мануйлова виступила з піснею «Пам’яті капітана Подолянчука», а гурт «Часит» виконав «АТОшний рок-н-рол», ансамбль «Довограй» запропонував пісню «Молитва на Різдво», вокальний ансамбль Уманського національного університету садівництва «Краяни» виступив з піснею «Миротворці».

Урок мужності і патріотизму, любові до української душі і нашого героїчного народу отримала і вдячно налаштована аудиторія. Тут були і сльози за втратами рідних і друзів, що не повернуться більше до маминого порогу, тут була гордість за наше нинішнє покоління, за його героїзм в ім’я найсвятішого – нашої нездоланної Батьківщини. І захотілося жити і вірити, що Вона у нас є, і завдячуючи їм, котрі піднялися у дні буремні на захист найсвятішого, буде величною і нескореною у майбутньому наша спільна любов – Нездоланна Україна!

ЖИВИ, СОЛДАТ

Він знов збирається на Схід у те гібридне пекло,

Не поспішай його відмовить від всіх задуманих ідей.

Вони оплотом там були, щоби родам нашим не смеркло,

І потеплішав світ родинний – наш український Колізей.

Ти побажай йому в дорогу вернутися живим додому,

І не лови себе на тому, що там сьогодні ти не був.

Ти просто щиро тут скажи, що тил завжди служив святому,

А головне, щоб воїн слово твоє сьогодні тут почув.

І Вас вже двоє йдуть у бій, а це є віра в перемогу,

Бо ти свідомо підпис свій у перемогу вбив як цвях.

І я вже третім буду тут і ми молитись будем Богу,

Щоб фронт і тил надійним був, бо так заведено в віках.

Боєць збирається у бій – хіба потрібно мовить інше?

Він нині так рішив один, бо мабуть серцем там давно.

Де повсякденно на постах вкопались там в окопні ніші,

Щоб закінчилось для Вкраїни це не просте війни кіно.

І він пішов дідів стежками – їх від села стоптали сотні,

Я часто чув і читав вісті, як воював він в цю війну.

Пройшов Дебальцево, той хрест, як ніби побував у Кодні,

А вже в Авдіївці вдягнувся у двадцять сім у сивину.

Минають дні одіті в біль - це вже за звично в наші душі,

Приходить мамам на поріг та все міцнішим стає тил.

Ми свято віримо сьогодні, що скоро війни стануть бувші,

Засієм в мир поля убиті, що звикло вбрались вже в ковил.

АЙ-ПЕТРІВСЬКА КАЗКА

Хочеш, Я розповім тобі правду, як перед Всевишнім Богом?

Бо вже надоїло ламати під дурня картину світу усю.

Болить усій Україні і танки їхні я бачу перед своїм порогом,

Як, ніби, щось не те кою - у неба кару для братів просю.

А що ж просити для тих, хто століттями у наших дітей  стріляє?

Та й у  теорію братства я давно вже не вірю, сусіде, пробач.

Потворний світ московський спланував війну, хоча добре знає,

Не можливо перемогти народу, який переміг внутрішній плач.

Наш одинокий біль став вже загальнодержавною бідою,

Тож відповідати Кремлю прийдеться за скоєний злочин і гріх.

Хотілося б дожити до того дня, коли сльози вдови геть за водою,

І наповнять озеро людської мудрості, бо того велить історії біг.

А ще побудує людськість ешафот моральності у Мінську,

І закінчить злочини проти світу, як у Нюрнбергу сержант Вуд.

І тоді я поїду до Криму, як колись до війни у Ай-Петрівську казку,

Бо живу в епоху цивілізацій тож вірю у справедливий суд.

Але згадав нині – ті, хто мене навчав у Московському університеті,

Хоча сивина у їхнє чоло давно і мозки у сучасному вимірі одиниці.

Згадують про побиття полків Мазепи на Полтавській святій паперті,

Говорять про якусь міфічну зраду, хоча самі уже у статусі вбивців.

А складно з трибун ахінею несли про віковічну мрію народів,

Я сьогодні на них дивлюся і не взнаю – де ж їх так всіх показило?

Пройшли часи і знов брехливе подвір’я Кремля комуністичних сходів,

А як йшли всі у ногу! – Бачив я ту ходу Кремлівську, коли штормило.

А на Ай-Петрі ми обов’язково приїдемо знову всією Україною,

Просто слід почекати, щоб у повоєнні будні все стало рівнішим.

Щоб всі, хто бажає зла Україні перепилися навіки морською піною,

Прости, Господи, за відвертість, бо живемо у гріху, тому і грішим.

СОЛОДКИЙ СОН

Він ліг в окіп на зручно скручену шинель –

Прикрив собою автомат – в окопах так заведено було.

День теплим був – та схолодніла в ніч шрапнель,

Боки намуляла солдату, в чергове нагадала – війна зло.

Та сон прийшов – незручність вже була не в дивину,

Він цілий день дивився в очі смерті, бо був солдат.

І ті осколки від снарядів, як святе ложе у війну,

Їм гріли тіло від хвороби і рятували – жартував медбрат.

Але вже сон і наяву – він по війні в ріднім краю,

Стрічає воїна з війни усе його рідне село.

Тут всі прийшли – старі й малі, він захищав їх у бою,

Щоб тих ординців в їхній край не занесло.

Батьки у двір його ведуть, повниться хата від людей,

Їх за три роки ледь пізнав і та стіна, де роду слід.

У рамках вправних в три рядки – від роду в очі вояки,

Що йшли з села за Україну, щоб захистити рід від бід.

«Синочку мій, оця стіна, – сказала мамо від вікна,

Це наша гордість родова, що в мудрість вбралась за роки.

Тут в святій вічній тишині зібрались ті, кого війна,

На паперть слави привела, як і твоїх дідів батьки».

А нижче був четвертий ряд і знімки вже його підряд,

Як в Іловайську шив медбрат, а потім був аеропорт.

Як під Дебальцево в бліндаж попав під ніч сліпий снаряд,

А потім їх напівживих в Дніпро повіз в крові весь борт.

І мама сина обняла: «Синочку,  з перемогою вернись

Вже косарів в полі нема та й батько з часом постарів».

А хата повна земляків хотіла, щоб їм мир приснивсь,

Бо світ цей вже по-справжньому четверте літо, як хворів.

Хтось за плече торкнув його – він зрозумів, що сон у даль,

«Пора, солдат, на пост іти, твоя вже черга підійшла».

Він позбирав нічліг в куток відчув ще теплу автомата сталь,

Пішов Вітчизну боронити, що починалась із його села.