Указом Президента України від 10 травня 1999 р. День Матері в Україні відзначають у другу неділю травня. У 2019 році цей день припадає на 12 травня. Це свято – черговий урочистий привід сказати мамі, найріднішій і найсвятішій людині на землі, що вона найдорожча людина, з якої розпочинається життя і пізнання світу дитиною.

Тому, День Матері – це свято на честь матерів, материнства, зв'язку матері з дитиною і впливу матерів на суспільство.

Шановні діти! Мама – головна людина в житті кожного. Той, хто дав Вам життя і віддав Вам і Вашим сестрам або братам всі свої сили, передав знання і досвід. Не забудьте відвідати маму чи зателефонувати їй. І ніколи не кажіть, що для цієї найсвятішої місії, Вашого серця і душі, не вистачило часу. Цінуйте важливу життєву заповідь і мудрість, яку придумали мудрі предки – поки живі наші батьки, ми залишаємося дітьми. Від Вас залежить, щоб цей період прикрашав Ваше життя як найдовше.

Я вітаю всіх мам з державним святом, тих, які завжди чекають своїх синів і дочок до теплої домівки і сімейного столу з доріг життя, якими б напруженими вони не були.

Вам, найріднішим, єдиним, святим і незрадливим, я в дарунок написав наступні рядки:

МАМИНІ РУКИ…

Ви не помітили, як наші мами постаріли?

Не по роках вдяглися в зморшки руки молоді.

Якими пестили й завжди благоволили,

Коли у купель нас несли у дощовій воді.

А роки брали все своє без сорому і жалю,

Крутили рідну постать і згинали до землі.

А ми ще тільки в світ пішли й з печаллю,

Дивилися на рідний двір, як в перший вирій журавлі.

І нам хотілося щоденно всім у рідний край до хати,

Щоб знов відчути ту святу й благословенну  мить,

Коли тебе зустріне на порозі рідна твоя мати,

І ти відчуєш знову, як душа твоя теплом її палахкотить.

І біля неї ти згадаєш знову пережиті спільні роки,

І невловимо хочеш взяти руки мамині в свої.

І знов згадати те буття юнацьке та її рясні мороки,

Що пережила рідна мама, щоби сталися шляхи твої.

І ти ідеш у світ з подвір'я мами зовсім іншим кроком,

Бо знаєш хвіртка до струмка святого кличе кожний час.

Він не мілішає, а мудрістю повниться з кожним роком,

А головне, що біля нього тепло роду всіх чекає нас.

МАТИ

Я помітив цю матір на площі в ті події травневі,

Щось мене підштовхнуло запитати у неї тоді.

Що вона йому скаже,  вже в дорогу своєму бійцеві,

В незвичній до сина промові в цій загальній народу біді.

А вона як богиня, що зійшла на свій подіум правди,

І така незвичайна в промові всім синам і проста.

Бо вона була мати і прийшла до дітей всіх заради,

Щоб слова їм донести про вічне із ще чистої долі листа.

Площа ввічливо стихла - пульс її в ритмі часу, як дзвони,

Що покликали юність, як колись у похід їх дідів.

Вже розстріляний світ в біг життя вмонтував перепони,

І Майдан материнський десь помітно увесь посивів. 

А вона, як на паперті, над цим світом пораненим нині,

Піднялась в ім’я правди, щоб вернулось дитя її в дім.

І сказала слова, як повинна їх мовить бійцеві – дитині,

Коли горе в державі та і мудрість в бранні вже чужім.

«Сину, воїне мій, йти до правди то місія сильних від світу,

Нездоланних в боях і в хоробрості їхня подальша судьба.

Я ростила тебе, щоб ти був у житті монолітом з граніту,

В мужність роду одітий, як і наша свята боротьба.

Мудрий будь в перегонах, лиш таким поталанить у долі».

Її погляд до них – стрій вагоміше кликав всіх в путь:

«Хай щастить діти Вам, Ваше русло з’явилось в тім полі,

Де вмирали в нім предки за волю, щоб свободу здобуть».

Ці слова життєдайні іманентно впеклись в стрій держави,

Їх завжди всім бракує, коли в душах мільйонів болить.

Вони символом стали, як фундамент вкраїнської слави,

Це традиція роду - діти йдуть на війну, матерів боронить.

ДІАЛОГ

Скрипнула хвіртка крилами болю, як бита птаха,

Тінь попід хату в білій кофтині - плямою ночі.

Мама спитала дочку у сінях від батька стиха,

Чом нещасливо дивляться в душу очі дівочі.

«Мамо рідненька, совість моя ти, боляче мені,

Жити у світі,  де без кохання стежки розмиті.

Може підкажеш серцю моєму своїй дитині,

Що заблукала в мареві прози, де почуття вбиті».

«Доню, голубко, послухай повість, що я прожила,

Прийде кохання в серце до тебе променем сонця.

Просто ти в світі цьому складному ще не любила,

І не зустріла ти свого милого й жданого хлопця.

Доля всміхнеться ти налаштуйся спробуй чекати».

Дочка зігрілась на плечі вірнім і задрімала.

Снилась їй стежка в тепло одіта, як рідна мати,

Що свою дочку у життя зріле в світ споряджала.

ЛИСТ З ВІЙНИ

Я знову, мамо, Вам листа з війни пишу,

Хоч це не саме краще місце на морозі.

Я просто втік в твоє тепло, яке на фронті я ношу,

Щоб залишитися з тобою у не звичній позі.

Війна біда, та вірю прийде мир, не тільки в сни,

Не знаю як у тому вимріяному мирі зможу жити.

Я в двадцять літ уже пройшов дорогами війни,

І тільки так зможу народу Україні тут служити.

Ця бійня поміняла погляди мої і вояків на світ,

І десь я переконливо і чітко бачу всю подальшу долю.

Що ми тоді лиш зможемо завоювати Україні квіт,

Коли її ніколи і нікому не здамо більше в неволю.

Тому солдатом, мамо, став я назавжди, пробач,

Що не посію хліб я більше, як було раніше, в рідне поле.

Я хочу бачити тебе на полі тім, ти, мамо більш не плач,

Бо воно наше, у дідівську мужність вбране, поле волошкове.

Десь постріл проковтнула, як злодійка східна України ніч,

Когось встигла спасти від кулі брата темна її гама.

І він згадав знову святе родинне - рідну українську піч,

Із - за якої посміхалася солдату його мама.

Він кіборгом лишився в тій святій його війні,

Листи від матері, як тепло дому, на святому тлі.

Він часто сниться воїном в бою і видяться  мені,

Ті волошкові очі воїна, не від коси, а з автомата мозолі.

    МАТЕРІ

Сьогодні вперше не приїхав на твоє народження додому,

І стало сумно знов мені, без твого, мамо, від  душі тепла.

Але я знаю нині, як я буду жити - йти по кодексу святому.

Ти нам лишила карму роду - вічні витоки, якими ти жила.

Лишила всім і тихо, віщим журавлем пішла у мить до неба,

Лишила сиротами нас на цім почеснім батьківському тлі.

Як ніби тут на цій землі найбільше було вічно тобі треба,

Щоб залишили діти слід вже самостійно, що від тебе на землі.

Спасибі, рідна, ми тебе, ще скільки жити будемо, всі пам’ятаємо,

Бо ти у душах наших залишила від подвір’я теплоту сердець.

Ми, Ваші діти, внуки й правнуки свій родовий поріг всі маємо,

Що передався нам від тебе, бо сформував його святий Отець. 

Схилились вишні до землі - пристиглі червнем повні ягід грона,

Ти так любила місяць цей, що у тридцяті роки тебе спас.

Ти нас людей  любити вчила і чути в небі мудрість Дзвона,

Щоб з Богом в єдності завжди скрізь по життю був наш Парнас.

Анатолій Карасевич