23 листопада мільйони українців приходять до святих могил Червоного віку, щоб віддати дань своїм рідним і землякам закатованих голодом у трагічних 1932-1933 рр. Цей штучний Геноцид був влаштований більшовицькою владою на землі наших дідів, які у всі віки вирощували хліб до родинного столу.

 Не було подібних проблем у працьовитого народу, допоки не прийшли до влади ті, хто захотів викреслити із пам’яті хлібороба суть його тимчасового перебування у світі як Божої благодаті. Встановити більшовицьке вето. І в цей консенсус Божого і Світського, який століттями визначав логіку життя українців, вмішався більшовицький звір, його бузувірський і насильницький спосіб побудови «світлого майбутнього» комунізму. Бо для цієї більшовицької затії, щоб накормити міський пролетаріат, як основних будівничих комунізму (згідно теорії Маркса), потрібно було встановити монополію на хліб – загнати силою працьовитих людей у штучні об’єднання, так звані колгоспи. Загнати тих, хто вирощував хліб і вмів це робити кожен день. А ще - об’єднати з сільськими активістами, представниками більшовицької хартії, які мали відношення до сільськогосподарських проблем на селі, подібно, як на той час українці до космонавтики. Зате вміли грабувати народне, не зупиняючись навіть перед представниками свого роду – батьками, сестрами і братами. Брат убивав рідного брата, бо так наказав червоний змій і забирав останній шматок хліба…

 «У нашому квітучому селі, що на Лисянщині померло з голоду більше 60 %. Їх ще живих звозили возами на кладовище, не хоронили, а скидали в одну яму, як відпрацьований та нескорений більшовикам матеріал – не захотіли іти у колгосп. Ночами крики і стогін умираючих не давав заснути голодному і помираючому селу. А на цих бісівських оргіях помираючої української душі правили бал їх односельчани-виродки, які виконували злочинні накази колективізації зверху. Вони потім ще довго будуть жити серед нас і претендувати при більшовицькій владі на місце під сонцем» (А. Карасевич).

Результати злочинної статистики – «кожну хвилину вмирало 26 людей». Це в середньому по Україні. Але є ще страшніша історія – зникали з географічної карти цілі села. Хоча питання кількості людських втрат України від Голодомору досі залишається відкритим. Більшість науковців відстоює число вбитих понад 7 мільйонів осіб в УРСР та 3 мільйони українців в інших регіонах СРСР: на Кубані, в Центрально-Чорноземній області, Поволжі та Казахстані.

Та чомусь сьогодні у світі Голодомор як Геноцид українського народу, станом на 2018 р., признали лише 18 країн. З бувших республік СРСР ідею Геноциду підтримали Грузія, Естонія, Литва, Латвія. А як наші сусіди? Держдума РФ прийняла заяву, в якій Голодомор в Україні був названий «предметом сучасних політичних спекуляцій». Президент  Азербайджану Ільхам Алієв розповів у приватній розмові британському Принцу Ендрю що: «Алієв отримав документ від президента Медведєва, в якому зазначено, що якщо Азербайджан визнає Більшовицький штучний голодомор в Україні «геноцидом» в ООН, «то ви маєте забути про Нагірний Карабах взагалі». То хто з політиків викручує руки і спекулює?

Історичний факультет, на чолі з деканом Анатолієм Карасевичем, у складі делегації УДПУ імені Павла Тичини, яку очолювала проректор з гуманітарних питань Наталія Ревнюк, приєдналися до скорботи за тими, що навіки залишилися у людській пам’яті у трагічних 1932-1933 рр. Виступали секретар міської ради Людмила Кирилюк, директор краєзнавчого музею Наталія Білоус, американський квартет виконав дві траурні мелодії. А потім відбулася поминальна молитва. Зійшлося багато людей до символічного святого місця віри у світле майбутнє українців і засудження злочинів над особистістю.

Тому свічка у вікні кожного українця сьогодні надвечір – це спомин і молитва про кожного з мільйонів померлих тоді…

СЛІДИ ГЕНОЦИДУ

Могила віку, як сльоза селянська в оці,

Бентежить душу і солоним знов на свічі.

В ній в вічнім сні, померлі у голоднім році,

Лежать рядами бувші комунізму будівничі.

Над ними вишні відцвітають не одне десятиріччя,

І Хрест Господній святу тишу прикрашає.

Вони, як відгук із минувшини червоного сторіччя,

Яке сьогодні наша совість, що не спить, вивчає.

В час поминальний  хрест поклавши святий Богу,

Йдемо ми в світ їх знищений катами.

І в святій пам’яті проходим їх життя дорогу,

Яка, як совість залишилась вічно з нами.

Перед очима пів села на цвинтарі, як в миті,

Пройшли крізь голод - лиш хребти від тіла.

І очі їх завмерли ще живі - землею вкриті,

Пішли у вічність, хоч душа жити воліла.

Я знову йду трагічними стежками геноцидів всіх,

Не поросли травою, значить і трагедія їх з нами.

Ми часто замордованих всіх поіменно поминаєм їх,

І не зміліла пам'ять ця свята наша з роками.

А за селом кладовище - шлях у чеканний рай,

Везуть останню пам'ять від тридцятих того віку.

І їх розмитий між роками потойбічний  святий край,

Потонув в їхнім уже спільному барвінку.

АНАТОЛІЙ КАРАСЕВИЧ