Шановне жіноцтво історичного факультету!

Вся чоловіча половина, нашої єдиної сім’ї, щиро вітає Вас нині з днем Весни, Кохання, Душевної Злагоди, Вашої Унікальності, Неперевершеності і Доброти.  

Хай поталанить Вам у цьому і наступних роках нашої спільної співпраці, бо ми виконуємо найпочеснішу місію – працюємо на майбутнє України. Ми Вас любимо і поважаємо. Божого Благословення і Миру, Вам, дорогі жінки!

Нехай тендітні пахощі від весняних тюльпанів,

Навіють в долю щастя й ніжності коханим.

І щоб здійснились мрії всіх жінок у цьому році -

Ми Вам бажаєм миру в Україні і в оселях сонця.

МЕЛОДІЯ ДУШІ

 Мелодія душі твоєї, як весна -

Що одягнула неповторно в своїх барвах.

І ти крокуєш по землі оцій лише така одна,

Збиваєш роси у весняних травах. 

І в цім переліку різноманітності буття,

Ми славимо ту єдність неповторну.

Яка викреслює Ніщо без вороття,

Відтворюючи  проповідь Нагорну.

Тому мабуть я закохався у весну,

Де нове кожен день до сонця в гості.

І в цьому диві я зустрів тебе таку одну,

Вже двадцять літ живемо на погості.

Мелодія душі – це сутність наших спільних я,

Це те неповториме у людській природі.

Де не страждає, а багатшає завжди душа твоя,

Це ота цнота, що сховалася у твоїй вроді.

ВІЧНІСТЬ

Вже й літо у вікно трояндами духмяними,

Сьогодні вранці простягнуло пелюстки.

І ти знову прийшла і захотілось до нестями.

Як і тоді, у нашій юності, торкнутися руки.

Пройтися теплим берегом, що в поцілунках хвилями,

І об’єднавшись з вічністю віддатись забуттю.

Схилитися до ніжності, де ми були щасливими,

І написати реквієм, як символ вічності буттю.  

Як ми любили босими побігти в трави росяні,

І впасти серед вічності знов в незнайомий світ.

І  з того ще тремтливого зібрати перли осені,

Що зігріває душі нам обом вже низку літ.

А потім притулитися, щоб від сердець зігрієтеся,

Та ще роси напитися, що від очей твоїх струмком.

І знову чути музику, як слід за вічність битися,

І потім в неї вбратися, що в тиші над ставком.

ТРОЯНДИ

Ти пам’ятаєш - я троянди перший раз тобі приніс,

Боявся запізнитись на народини любові.

І світ кохання, уже зітканий, нас по життю обох поніс,

І теплотою пригорнув в означеному слові.

Ти на троянди задивилась - ніби я десь канув в світ,

Таких твоїх очей я ще не видів до свого признання!

Як ніби у цвітіння квітів тих хтось вмонтував магніт,

Який так влучно заманив наші серця у лабіринт кохання.

І проникаючи у німу сцену, де у трояндах була ти,

Я все життя шукав в ній святу  істину основ тієї суті.

Що може навіть низка літ від тої зустрічі пройти,

Та перші квіти у твоїх руках дівочих й нині не забуті.

 Анатолій Карасевич, збірка «Шлях»