Шановне жіноцтво історичного факультету!
Вся чоловіча половина, нашої єдиної сім’ї, щиро вітає Вас нині з днем Весни, Кохання, Душевної Злагоди, Вашої Унікальності, Неперевершеності і Доброти.
Хай поталанить Вам у цьому і наступних роках нашої спільної співпраці, бо ми виконуємо найпочеснішу місію – працюємо на майбутнє України. Ми Вас любимо і поважаємо. Божого Благословення і Миру, Вам, дорогі жінки!
Нехай тендітні пахощі від весняних тюльпанів,
Навіють в долю щастя й ніжності коханим.
І щоб здійснились мрії всіх жінок у цьому році -
Ми Вам бажаєм миру в Україні і в оселях сонця.
МЕЛОДІЯ ДУШІ
Мелодія душі твоєї, як весна -
Що одягнула неповторно в своїх барвах.
І ти крокуєш по землі оцій лише така одна,
Збиваєш роси у весняних травах.
І в цім переліку різноманітності буття,
Ми славимо ту єдність неповторну.
Яка викреслює Ніщо без вороття,
Відтворюючи проповідь Нагорну.
Тому мабуть я закохався у весну,
Де нове кожен день до сонця в гості.
І в цьому диві я зустрів тебе таку одну,
Вже двадцять літ живемо на погості.
Мелодія душі – це сутність наших спільних я,
Це те неповториме у людській природі.
Де не страждає, а багатшає завжди душа твоя,
Це ота цнота, що сховалася у твоїй вроді.
ВІЧНІСТЬ
Вже й літо у вікно трояндами духмяними,
Сьогодні вранці простягнуло пелюстки.
І ти знову прийшла і захотілось до нестями.
Як і тоді, у нашій юності, торкнутися руки.
Пройтися теплим берегом, що в поцілунках хвилями,
І об’єднавшись з вічністю віддатись забуттю.
Схилитися до ніжності, де ми були щасливими,
І написати реквієм, як символ вічності буттю.
Як ми любили босими побігти в трави росяні,
І впасти серед вічності знов в незнайомий світ.
І з того ще тремтливого зібрати перли осені,
Що зігріває душі нам обом вже низку літ.
А потім притулитися, щоб від сердець зігрієтеся,
Та ще роси напитися, що від очей твоїх струмком.
І знову чути музику, як слід за вічність битися,
І потім в неї вбратися, що в тиші над ставком.
ТРОЯНДИ
Ти пам’ятаєш - я троянди перший раз тобі приніс,
Боявся запізнитись на народини любові.
І світ кохання, уже зітканий, нас по життю обох поніс,
І теплотою пригорнув в означеному слові.
Ти на троянди задивилась - ніби я десь канув в світ,
Таких твоїх очей я ще не видів до свого признання!
Як ніби у цвітіння квітів тих хтось вмонтував магніт,
Який так влучно заманив наші серця у лабіринт кохання.
І проникаючи у німу сцену, де у трояндах була ти,
Я все життя шукав в ній святу істину основ тієї суті.
Що може навіть низка літ від тої зустрічі пройти,
Та перші квіти у твоїх руках дівочих й нині не забуті.
Анатолій Карасевич, збірка «Шлях»