Вели́кдень, Воскресі́ння Христо́ве — найдавніше християнське свято, головне свято богослужебного року, встановлене на честь Воскресіння Ісуса Христа. Дата свята не є сталою і кожного конкретного року обчислюється за місячно-сонячним календарем (перехідне свято).

Воскресіння Христове — це перехід від смерті до життя, звільнення людини від тягаря гріхів, це вихід, перехід людини з рабства гріха і зла до свободи, любові, добра.

На теренах України святкувати Великдень як Воскресіння Ісуса почали ще наприкінці першого тисячоліття із запровадженням християнства. Це свято збіглося у часі з язичницьким святом початку весни (рівнодення). Обидва свята стосувалися відродження життя і надій. З роками чужорідне свято стало частиною місцевої культури, замінивши місцеві звичаї та адаптувавши місцеві обряди й атрибутику.

Ісус Христос, за біблійним сюжетом, воскрес рано-вранці, і Воскресіння супроводжувалося великим землетрусом: янгол небесний відвалив камінь від дверей гробу Господнього. На світанку жінки-мироносиці Марія Магдалина, Діва Марія, мати Якова та Соломія прийшли до гробу з пахучими оліями, аби за звичаєм намастити ними тіло Ісуса, однак побачили там відвалений камінь і порожню труну. Тоді схвильованим жінкам з'явився янгол і сповістив про Воскресіння Господнє.

Існує думка, що євангельська подія, яка стала приводом святкування Пасхи та пасхальних обрядів, запозичена у язичницьких та юдейських культах і в оновленому вигляді пов'язана з особою Ісуса Христа. Християнські богослови не визнають спорідненості Ісуса Христа з язичницькими воскреслими богами і вважають істинними тільки євангельські твори. Прихильники язичницького походження свята вбачають сутність язичницьких обрядів крізь християнське оформлення свята.

Сьогодні свято Великодня в Україні символізує також загальне відродження та оновлення світу. Збереглося багато звичаїв та обрядів, які здійснюють і досі, проте вони не мають прямого зв'язку з християнством.

Існує декілька легенд щодо виникнення назви свята. За однією з них, назва «Великдень» («Великий День») з'явилася наприкінці першого тисячоліття з приходом на українську землю християнства. Легенда говорить, що «Великдень називається так тому, що у той час, коли Христос народився, сильно світило сонце і стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім зложити, аби був один тодішній. Тоді, було як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу ввечері. А як розп'яли Христа — дні поменшали. Тепер лише царські ворота в церкві стоять навстіж сім днів…».

Дзвони сповістили про Воскресіння Христове.

Дату святкування Великодня врегулював Перший Вселенський Собор у Нікеї 325 р. До цього у різних помісних Церквах святкували Великдень у різні дні. Були й такі, що святкували Великдень разом із євреями (Песах). Тож Нікейський собор постановив, що не дозволено християнам святкувати Великдень, коли євреї святкують Пасху.

Дата Великодня має випадати на першу неділю після першого весняного повного місяця, яка настає після весняного рівнодення. Якщо станеться так, що на цю неділю припаде і єврейська Пасха, то святкування Великодня переносять на наступну неділю. Щоб уникнути помилки під час визначення Великодньої неділі, постановлено також, що єпископ Александрії повинен повідомляти дату Великодня щороку наперед.

Наприкінці IV ст. щорічні послання Александрійських єпископів замінено Пасхалією, яка охоплювала більшу кількість років. Перша така пасхалія оголошена 388 р. патріархом Тимофієм Александрійським. У 436 р. Пасхалія видана вже на 95 років наперед (з 436 по 531 рр.) одним із його наступників, святим Кирилом Александрійським. Українські православні  та греко-католицька Церкви дотримуються юліанського календаря. Відповідно до нього складаються й Пасхалії. Римо-католицька церква у 1582 р. перейшла на новий календар, запроваджений папою Григорієм XIII і відомий під назвою «григоріанського», або «нового стилю». У зв'язку з цим було запроваджено й нову Пасхалію. Впровадження нового календаря, а відповідно й пасхалії, було астрономічно обґрунтованим рішенням, бо старий юліанський календар на той час відставав від астрономічного часу вже на 10 днів.

За григоріанським календарем весна починається раніше від юліанського (у період з 1900 по 2099 рр. — на тринадцять днів), внаслідок чого виникає різниця в датах святкування Великодня. Також трапляється, що у католицькій Церкві Великдень припадає на єврейську Пасху, а іноді навіть і раніше неї, хоча це і суперечить постанові Нікейського Собору. Разом із католиками святкують Великдень за новою Пасхалією і західні протестанти, а також білоруські греко-католики. Православні ж усіх Церков святкують Великдень згідно з постановами Нікейського Собору, зокрема й дев'ять з п'ятнадцяти автокефальних православних церков, які відзначають свята за новим стилем, перейшовши на новоюліанський календар, наприклад грецькі православні церкви, Румунська православна церква, Болгарська православна церква, Православна церква Чеських земель і Словаччини. Буває, що всі християни святкують Великдень одночасно.

До Великодня віряни готуються впродовж семи тижнів Великого Посту — одного з найсуворіших постів — саме стільки часу провів Ісус Христос у пустелі. Вважається, що у ці дні душа вірянина має співчувати стражданням Господа, які пережив Ісус Христос у людській подобі в останні дні. Ці сім тижнів називаються «седмицями» (тижнями). Останній тиждень перед Великоднем називається Страсна Седмиця (Страсний тиждень).

У ніч Воскресіння Христа проводиться святкове богослужіння (Великодня Заутреня і Божественна Літургія), святяться паски, яйця та інші страви. Таким чином церква благословляє вірян після тривалого посту знову вживати «скоромне», себто їсти непісні страви. Багатий великодній стіл — символ небесної радості і символ вечері Господньої.

Великодня Служба Божа триває всю ніч (або розпрочинається рано-вранці). Її найурочистіший момент настає тоді, коли священник сповіщає: «Христос воскрес!», а всі присутні відповідають «Воістину воскрес!». Після служби процесія тричі обходить навколо церкви — хресний хід, а потім починає процес освячення обрядових пасхальних страв: пасок, крашанок, ковбас, хрону та інших страв (залежно від місцевості). Господині збирають їх у кошики, прикрашені вишиваними  рушниками, барвінком і свічками. Після церковної служби розходяться по домівках і починають «розговлятися» свяченим.