Діяльність волонтерського сектору історичного факультету заслужено користується увагою і повагою широкого загалу небайдужих людей.

4 квітня 2019 р. у фойє навчального корпусу №3 УДПУ імені Павла Тичини відбувся благодійний ярмарок книг під назвою "Врятуй друга". Головна мета виставки книг – зібрати для братів наших менших кошти, які буде передано в благодійний фонд міста Умані "Серце друга". Продаж різного жанру книг, починаючи від фентезі і звавершуючи науковими доробками, ініціювали за підтримки декана факультету Анатолія Карасевича, голова студактиву історичного факультету Мирослава Пересунько та голова волонтерського сектору Анюта Радчук. На ярмарку цікавою була і експозиція світлин домашніх улюбленців студентів та викладачів історичного факультету.

Кошти, які зібрано з продажу книг у розмірі 820 грн., було перераховано на рахунок благодійного фонду. Дякуємо всім хто долучився, адже для доброї справи завжди знайдеться час, головне – мати бажання!

АДАМ

Він своє чорне чудо Адамом собі нарік,

Бо такий гарний хлопчик вперше родився.

Він кожен вечір лягав біля нього на бік,

І з гордістю француза в очі йому дивився.

А очі його як у Парижі фонтани під ніч,

Такі принципові і чисті, як помисли у дитини.

Вони світилися серед ночі сотнями свіч,

І щось було в цього звіра краще ніж у людини.

Мабуть те особливе, що не кожний індивід,

Може в житті пробачити все на полі брані.

Тому і не може залишити у пам’яті  такий слід,

Який повертає віру нації у свій дім на її світанні.

А його Адам любить усіх у домі гостей,

Бо він переконаний, що Люди приходять до хати.

А особливо він завжди горою стоїть за дітей,

Не дозволяє на його знаній території  їх чіпати.

І він рядом з хазяїном дрімає на своїм посту,

Реагує на всі негаразди і готовий обидчиків з’їсти.

І як звір оцінює  ситуацію по телевізору не просту,

Коли мутять воду на українському Сході сепаратисти.

І мені здається, що правий був француз Боплан,

Коли вперше верстав карту нашої держави.

Він мабуть в ті часи уже знав, що Адамів клан,

По праву заслужить в Україні своєї собачої слави.

МЕРІ

Він дивився в собачі очі крізь неприкриті двері,

І дивувався мудрості звіра, що за ними стояв.

Він повірив би на сто відсотків, що його золоту Мері,

Мабуть Буонарроті Симоні із живого граніту зваяв.

А вона собачими мозками відчувала, що він любив її,

І тягнулася до людського тепла, як до сонця ростки.

Вона показувала хазяїну всі вибрики собачі свої,

І розсипала по подвір’ю своєї радості пелюстки.

А коли була зима і холодом лютим у вікна віяло,

Вона тулилася до нього, думала, цим його зігріває.

І від її маленького тіла теплом собачим сіяло,

Якого йому в цьому не простому світі не хватає.

І йому здавалося іноді, що вона все розуміє і скаже,

Що все пройде у новітніх дощах омовіння України.

Народиться нова нація, яка ще всьому світу покаже,

Якими лютими бувають ці не собачі, а дорослі війни.

І він любив свого вірного звіра за мудру вдачу,

І завжди, коли неспокійно було, кликав до діалогу.

А вона звірину мудрість і теплоту свою собачу,

Виказувала своєму хазяїну облизавши  йому ногу.

ПТАХА МИРУ

Хтось ранив голуба у спробі птаха в мирі жити,

Навіщо злочин скоїв цей він у природі?

Якій він істині зібравсь в житті своїм служити,

Коли зламав в польоті крила птиці горді?

Впав голуб миру у нагаду всьому злому світу,

Ранені крила безсило звісив, що кров’ю вмиті.

І тільки сльози в очах у птаха - відтінок гніту,

Знову згадали, як горді птиці в житті забуті.

Я взяв в обійми гордого птаха й приніс додому,

Він жив у мене у продовж літа із жмень живився.

Він щось курликав на своїй мові від долі стому,

Я ж птаху днями в очі дивився і в них влюбився.

Літо минуло крила зміцніли - вже час в стихію,

В сльози обоє - спорядив птицю у небо синє.

Вона злетіла боляче стало, що так не вмію,

Ми б може вкупі десь захистили життя пташине.

Дивлюсь сьогодні я у небо вслід птахам плину,

Десь й мій літає, радість дарує теплом зігріту.

Вірю їх більшість людей у світі в гірку годину,

Теплом зустрінуть посланців миру в гордість одіту.

ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ

Хтось ударив собаку — камінця кинув в друга.

В друзях він не ходив та і дружба за очі була.

Просто хтось підказав, що собаки, їх вічна прислуга,

Заспиртовані мозки, голова дзвоном з ночі гула.

І вона впала вражена, камінь влучив у тіло,

Закрутилась сердешна на пошарпанім злобою тлі.

І ніхто не спинився, хоча серце в собаки боліло,

Ніби милість покинула здичавіле це лоно землі.

А по стежці в село йшла дитина із іншого світу,

Нахилилась до звіра і погладила рану йому.

І в очах тих собачих появилась надія без гніту,

Порадіти тим світом, що відкинув вмирати в пітьму.

Ту дівчину всі люди величали в селі, як Надія,

Вона вчасно прийшла, щоби Віру спасти у людей.

Бо загинуть вони, то й Любов прорости не зуміє,

І загине вся мудрість у параді не мудрих ідей.

Та собачка живе, появилася Віра в сердечність

І вона, як дзвінок сповіщає людей про Любов.

І в забутім бутті проросла вже Надія на чемність,

І ця трійка завзята, в статус правди вернулася знов.

Анатолій Карасевич, збірка "Шлях"