Визволення міста Умані всі дослідники Другої Світової війни пов'язують із плануванням і проведенням радянським командуванням Умансько-Ботошанської операції. Умансько-Ботошанська операція — наступальні дії військ 2-го Українського фронту, проведені з 5 березня по 17 квітня 1944 р. з метою відвоювання у німецьких військ південно-західних областей України.
   Командувачем 2-го Українського фронту був Маршал Радянського Союзу Іван Конєв (40-ва, 27-ма, 52-га, 4-та гвардійська, 53-тя, 5-та гвардійська, 7-ма гвардійська, 2-га танкова, 5-та гвардійська танкова, 6-та танкова, 5-та повітряна армії і 5-й гвардійський кавалерійський корпус — усього бл. 595 тис. осіб, 8890 гармат і мінометів, 670 танків і самохідних артилерійських установок, 551 літаків).
    За директивою Ставки Верховного головнокомандування від 18 лютого 1944 р. вони мали здійснити удар з рубежу Звенигородка-Шпола на Умань і далі вийти на рубіж Дністра.


    Їм протистояла 8-ма армія групи армій «Південь» (командування групи армій – генерал-фельдмаршал Е. фон Манштейн) і частина сил 6-ї армії групи армій «А» (командування групи армій здійснював генерал-фельдмаршал П.-Л. фон Клейст) – усього до 400 тис. осіб, бл. 3,5 тис. гармат і мінометів, до 450 танків і штурмових гармат, бл. 500 літаків 4-го повітряного флоту.
   5 березня 1944 р. розпочалося з артилерійської канонади, яка продовжувалася 56 хвилин і призвела до порушення вогневої системи противника, паралізувавши його спроможність до подальшого опору. Німецькі війська розпочали поспішний відступ із займаних позицій зі значними втратами (для прикладу, у 2-ї авіадесантній дивізії вони становили 50%).
     Переможний рух наших військ гальмувався повною відсутністю шосейних доріг та непрохідним багном, глибина якого місцями сягала 60-70 см. Для підвезення всього необхідного для наступаючих військових частин використовувалися трактори, танки, бронетранспортери, створювалися бригади з місцевого населення для проштовхування машин, застосовувався гужовий транспорт, виділялися спеціальні команди для підносу на руках вантажів, особливо боєприпасів.
    Для форсування зі сходу р. Гірський Тікич, що має стрімку течію, скелясті береги висотою до 40 м та ширину до 30 м, воїни інженерних частин побудували, працюючи в крижаній воді та доставляючи на собі будматеріали під вогнем ворога, 11 мостів, що повністю забезпечило переправу військ ударного угрупування і прорив оборони противника на тиловому рубежі річки.


   Намагаючись зупинити стрімкий наступ наших військ та забезпечити відхід своїх основних сил із району Умані, німецькі війська (11, 13, 14 танкової дивізії, підсилені 228-ю і 261-ю бригадами штурмових гармат) здійснили 7 березня із району Маньківки невдалу спробу контратаки. Не вдалося німецькому командуванню ліквідувати прорив на уманському напрямку навіть кинувши резерви у бій, що розгорівся 8 березня в районі ст. Поташ. Радянські війська захопили 500 німецьких танків, із них 200 були цілком придатними і пішли на укомплектування радянських танкових дивізій. Також було захоплено 10 тис. автомашин, більше 350 гармат, до 50-ти складів зі зброєю, боєприпасами, продуктами, сотні тон пального та велику кількість різного майна.
«Від Маньківки до Умані вся ґрунтова дорога, – пише ветеран 2-ї танкової армії Сандул В.І., – була забита технікою. Справа та зліва від дороги в три, а місцями в чотири ряди стояла суцільна колона техніки, машина до машини».
     Про ці важкі бої газета «Правда» писала: «...якого височезного накалу повинен бути наступальний прорив, щоб кожен день, за будь-якої погоди, і вдень, і вночі, без відпочинку йти з боями по багну, переслідувати ворога, коли він утікає, зламувати оборону, коли він чинить опір, та гнати його, гнати геть з нашої землі – до Бугу, за Буг, за Дністер – до кінця. Для такого наступального прориву лише натхнення і ентузіазму мало. Треба мати волю і силу богатирську».
У звʼязку із відступом фашистів до Умані наші воїни отримали наказ оволодіти містом не пізніше 10 березня.
    Згідно розпорядження німецького командування від 8 березня про створення на східному фронті системи «фортець» м. Умань оголошувалося «фортецею», яку наказувалося утримувати за всяку ціну, навіть у випадку оточення. У місті, вщерть заповненому військами 8-ї армії, встановлювалися вогневі точки на дахах будинків та у підвалах, на вулицях та провулках. На околицях міста німці розташували важку артилерію, у засадах танки та САУ – самохідні артилерійські установки (за прикладом радянських військ у Курській битві), великокаліберні зенітні гармати для боротьби із радянськими танками.
    На підступах до міста, на рубежі Кочубіївка-Дмитрушки-Тальянки, чинили сильний опір радянським військам три танкові дивізії та дві бригади штурмових гармат противника.
     Вранці 9-го березня жорстокий бій розгорівся за село Війтівка (нині Родниківка). 4 танкова рота 13 окремого гвардійського важкого танкового полку 3 танкового корпусу 2-ї гвардійської армії, що мала на озброєнні танки «Йосип Сталін» – машини із посиленою бронею, із підвищеною прохідністю та маневруванням, із 85-мм гарматою, намагалася з ходу, без прикриття артилерії та авіації, що було вкрай небезпечно, звільнити село.
     Із відстані 800 м «ісівці» дали семикратний залп по позиціях противника із усіх 11 танків. Німці відповіли вогнем. Зранку ввірватися у село радянським військам так і не вдалося. Сім «ісів» було підбито, а після того, як підійшла колона Т-34 3-го танкового корпусу, наступ на село взагалі призупинили.
    На кінець дня 9-го березня війська 2-ї танкової армії, оволодівши населеними пунктами Війтівка, Дмитрушки, Піківець, вели бої безпосередньо на околицях та вулицях Умані. Крім того, 29 танковий корпус 5 танкової гвардії армії, діючи із району Мошурова, здійснив 40-кілометровмй кидок в тил противника, розбивши частини 13-ї, 14-ї німецьких танкових дивізій, оволодів Тальянками, Легедзеним, Доброводами, Гереженівкою, і вийшов на південно-східну околицю міста. Звільняла села Уманщини 4-та гвардійська армія, начальником штабу якої був генерал Деревʼянко К.М.
   В боях за Умань воїни ударного угрупування проявили зразки мужності, відваги, героїзму. 28 воїнам було надано високе звання Героя Радянського Союзу, а 20-ти військовим частинам присвоїли почесне звання «Уманських». Війська 2-ї танкової армії, 5-ї танкової армії, 52-ї армії, 5 повітряної армії до кінця 10 березня повністю оволоділи Уманню і фактично виконали завдання першого етапу фронтової операції.




  Уже стало традицією у нашому університеті і на факультеті віддавати шану воїнам, які без жалю і вагань поклали своє життя, визволяючи нашу Умань. І сьогоднішній день не став виключенням для викладачів і студентів-істориків. Вони за покликом сердець зібралися біля вічного вогню серед ветеранів, разом із керівництвом міста і представниками громадських організацій, щоб вшанувати пам'ять мільйонів переможців та вклонитися їм з вдячністю за подвиг у Великій війні з нацизмом.